Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" Рекомендация ВСУ № 04-5/1193 от 04.06.2004

ПРЕЗИДІЯ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ УКРАЇНИ

РЕКОМЕНДАЦІЇ

від 04.06.2004 р. N 04-5/1193

Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"

У зв'язку з виникненням у судовій практиці питань, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" із подальшими змінами і доповненнями (далі - Закон), з метою правильного і однакового застосування положень цього Закону, президія Вищого господарського суду України вважає за необхідне надати господарським судам України такі рекомендації.

1. Загальні питання провадження у справах про банкрутство

1.1. Преамбулою Закону визначено, що цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - суб'єкта підприємницької діяльності або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Введення передбаченого Законом особливого порядку, спрямованого на відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, та застосування ліквідаційної процедури має на меті задоволення вимог кредиторів (повне або часткове). При цьому, наслідки порушення провадження у справі про банкрутство впливають на права та обов'язки усіх кредиторів боржника.

Підставою для введення такого порядку є стан неплатоспроможності боржника, який встановлюється судом за наявності передбачених Законом ознак.

1.2. Господарські суди мають враховувати, що встановлення в Законі особливого порядку задоволення майнових вимог кредиторів не припускає задоволення цих вимог в індивідуальному порядку (оскільки статтею 12 Закону передбачено введення мораторію на задоволення вимог кредиторів одночасно з порушенням провадження у справі), а спрямоване на забезпечення визначеності об'єму його майна протягом усієї процедури банкрутства, створення необхідних умов як для подолання неплатоспроможності боржника, так і для більш повного задоволення вимог кредиторів, що проявляється у забезпеченні усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав і законних інтересів, забезпеченні конституційного принципу рівності усіх перед законом, у тому числі й в умовах, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів.

За таких умов у справі про банкрутство вирішується завдання справедливого і пропорційного розподілу серед кредиторів майнової (конкурсної) маси боржника. Отже, господарські суди не повинні допускати під час провадження у справі про банкрутство індивідуального задоволення вимог окремого кредитора за рахунок майна боржника, яке входить до конкурсної маси, як такого, що порушує права і законні інтереси інших кредиторів та учасників провадження у справі про банкрутство і суперечить встановленому законом спеціальному регулюванню.

Виключення з цього правила можуть бути встановлені лише самим Законом, зокрема, у разі задоволення вимог поточних кредиторів, вимог щодо оплати (стягнення) заробітної плати та інших вимог, на які не розповсюджується дія мораторію.

1.3. Провадження у справах про банкрутство складається зі стадій встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення кредиторів та інвесторів, проведення санації (коли остання можлива) чи визнання боржника банкрутом та його ліквідації, або укладення мирової угоди.

Усі зазначені процедури складають цілісний і відокремлений від позовного провадження процес, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неможливості відновлення платоспроможності боржника.

2. Законодавство про банкрутство

2.1. Відповідно до частини першої статті 5 Закону провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України), іншими законодавчими актами України.

При цьому, Закон слід розглядати як законодавчий акт, що містить спеціальні норми, які мають пріоритет по відношенню до норм загальних щодо регулювання порядку провадження у справах про банкрутство, відновлення платоспроможності боржника, визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, укладення мирової угоди між боржником та кредиторами, задоволення вимог кредиторів тощо.

2.2. Так, у преамбулі Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 N 2181-III (із змінами та доповненнями) зазначено, що норми цього Закону не регулюють питання погашення податкових зобов'язань щодо суб'єктів, до яких застосовуються процедури банкрутства.

2.3. Статтею 74 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" в 2004 році встановлено заборону проводити реструктуризацію або списання заборгованості (недоїмки) суб'єктів господарювання за податками, зборами (обов'язковими платежами), надавати відстрочки щодо термінів сплати заборгованості, а також здійснювати списання заборгованості суб'єктів господарювання за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками, фінансовою допомогою на зворотній основі до бюджету. Ця заборона не може застосовуватися до боржників, щодо яких відкрито провадження у справі про банкрутство, оскільки ці питання мають вирішуватись за правилами, встановленими статтями 18, 36 Закону. Таким чином, наявність у мировий угоді умов щодо розстрочки, відстрочки, прощення (списання) податкових боргів чи їх частини, передбачених статтею 36 Закону, не може бути підставою для відмови у затвердженні мирової угоди у справі про банкрутство чи визнанні такої мирової угоди недійсною.

2.4. Частина 4 статті 106 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" в частині першочергового стягнення недоїмки зі сплати страхових внесків та їх пріоритету перед усіма іншими зобов'язаннями та стягненнями (крім зобов'язань щодо виплати заробітної плати (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески, та витрат, пов'язаних з виконанням судових рішень із стягнення недоїмки) повинна застосовуватись господарськими судами з урахуванням черговості та порядку задоволення вимог кредиторів, згідно зі статтею 31 Закону.

2.5. У розгляді справ про банкрутство господарським судам слід враховувати, що спеціальні норми, які регулюють питання задоволення вимог кредиторів під час провадження у справах про банкрутство, можуть міститися й в інших законодавчих актах.

Так, Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, норми якого є спеціальними по відношенню до норм Закону.

Відповідно до зазначеного Закону мораторій застосовується щодо продажу в процесі провадження справи про банкрутство майна, визначеного статтями 22, 23, 24, 25, 26, 30, частиною одинадцятою статті 42, абзацом другим частини шостої статті 43 Закону, щодо визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і продажу майна підприємства.

Таким чином, під час дії Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" господарські суди не повинні виносити постанови про визнання банкрутами державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, про відкриття ліквідаційної процедури та дозволяти продаж об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств.

2.6. У вирішенні питань процесуального характеру під час розгляду справ про банкрутство господарські суди мають виходити з такого.

Згідно зі статтею 4¹ ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом.

Отже, господарські суди, розглядаючи справи про банкрутство, повинні керуватися Законом і застосовувати лише ті статті або відповідні частини статей ГПК України, які мають універсальний характер для будь-якої форми судового процесу.

Відповідно до статті 53 ГПК України за заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк. Оскільки ця норма застосовується і у провадженні у справах про банкрутство, господарські суди, керуючись нею, можуть відновити пропущений процесуальний строк, встановлений Законом для вчинення певної дії, наприклад, встановлений частиною 6 статті 18 Закону строк подання плану санації.

Відновлення встановлених Законом строків конкретних процедур не допускається, але ці строки можуть бути продовжені судом у випадках, передбачених самим Законом. Наприклад, за правилами частини 1 статті 17 та частини 2 статті 22 Закону можуть бути продовжені судом строки санації боржника та ліквідації банкрута.

Строки, призначені господарським судом у справі про банкрутство, можуть бути ним продовжені, наприклад, строки проведення процесуальних дій, які визначені за правилами частини 11 статті 11 Закону, але не більше, ніж передбачено Законом.

У вирішенні питання щодо можливості оскарження ухвал, що виносяться при розгляді справ про банкрутство, апеляційним господарським судам слід враховувати наступне.

Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Під час провадження у справі про банкрутство господарським судом виносяться не тільки ухвали, які спрямовані на забезпечення судового процесу (наприклад, про призначення судового засідання, відкладення розгляду справи, витребування необхідних документів від сторін та учасників провадження тощо), але й ухвали, які визначають майнові права та обов'язки сторін, інших учасників провадження у справі про банкрутство (ухвали про визнання чи відхилення кредиторських вимог, затвердження змін до плану санації, відмова у призначенні розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора, відсторонення керівника тощо).

Сама лише відсутність у Законі та ГПК України прямих вказівок на можливість оскарження ухвал, які суттєво впливають на права та обов'язки учасників провадження та введення тих чи інших процедур банкрутства, не може бути підставою для повернення чи відмови у прийнятті апеляційних та касаційних скарг, які оформлені відповідно до вимог господарського процесуального законодавства, при відсутності прямої заборони в Законі на їх оскарження.

У разі апеляційного чи касаційного оскарження ухвал про порушення провадження у справі, відкладення розгляду справи, призначення судового засідання, витребування необхідних для розгляду справи документів, поновлення провадження у справі та інших ухвал, які лише забезпечують рух судового процесу, судам апеляційної та касаційної інстанцій слід відмовляти у прийнятті таких скарг, оскільки вони подані на судові акти, що не підлягають оскарженню.

3. Сторони та учасники провадження

3.1. Сторонами у справах про банкрутство є кредитори і боржник (після прийняття господарським судом постанови в порядку, передбаченому статтею 22 Закону, боржник набуває статусу банкрута).

Вирішуючи питання про коло осіб, які можуть звертатися до господарського суду із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство, а також брати участь у розгляді справи як кредитори, господарські суди повинні виходити з такого.

3.1.1. Кредиторами у справі про банкрутство можуть бути будь-які юридичні або фізичні особи, які мають у встановленому порядку підтверджені відповідними доказами грошові вимоги до боржника, вимоги щодо виплати заробітної плати, а також щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Статтею 1 Закону визначено такі категорії кредиторів:

- конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство.

- поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

- кредитори за вимогами про виплату заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян, авторської винагороди. До цієї категорії кредиторів віднесено тих, чиї вимоги до боржника виникли як до, так і після порушення провадження у справі про банкрутство.

- кредитори, вимоги яких забезпечено заставою майна боржника.

При розгляді справи про банкрутство судам слід враховувати встановлені Законом особливості правового статусу тієї чи іншої категорії кредиторів.

3.1.2. Кредиторами у розумінні Закону (частина шоста статті 1) можуть бути органи державної податкової служби та інші державні органи, що здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 20.02.2003 N 550-IV) таке право також надано:

митним органам - стосовно акцизного збору та податку на додану вартість (з урахуванням випадків, коли законом обов'язок з їх стягнення або контролю покладається на податкові органи), ввізного та вивізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), які відповідно до законів справляються при ввезенні (пересиланні) товарів і предметів на митну територію України або вивезенні (пересиланні) товарів і предметів з митної території України;

органам Пенсійного фонду України - стосовно збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

органам фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування (Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності) - стосовно внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, у межах компетенції цих органів, встановленої законом.

3.1.3. При проведенні процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів у справі представляють збори кредиторів або обраний ними комітет кредиторів (частина дев'ята статті 7 Закону).

З моменту утворення комітету кредиторів саме він, а не окремі кредитори вважається стороною у справі про банкрутство у випадках, передбачених Законом, зокрема: частинами 10 - 12, 14 статті 3¹, частинами 7, 16 статті 13, частинами 1, 2 статті 17, частиною 8 статті 17, частинами 1, 5 статті 18, частинами 8 - 10 статті 19, частиною 5 статті 21, частинами 1, 13 статті 30, частиною 3 статті 36, частиною 13 статті 53.

3.2. Боржником у справі про банкрутство може бути будь-яка фізична особа - підприємець чи юридична особа, стосовно якої за наявності підстав, передбачених Законом, господарським судом порушено провадження у справі про банкрутство.

Законодавством встановлено певні обмеження щодо порушення провадження у справі про банкрутство чи застосування передбачених Законом процедур стосовно окремих суб'єктів.

3.2.1. Згідно з частиною 6 статті 5 Закону (в редакції Закону від 17.02.2004 року N 1499-IV) справи про банкрутство гірничих підприємств (гірничодобувні підприємства, шахти, рудники, копальні, кар'єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовуглебудівні підприємства), створених у процесі приватизації та корпоратизації, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався, можуть бути порушені не раніше ніж через один рік від початку виконання плану приватизації (розміщення акцій).

Виходячи зі змісту статті 11 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" від 04.03.92 року N 2163-XII початком виконання плану приватизації слід вважати дату затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації уповноваженими органами приватизації.

3.2.3. Згідно з частиною 7 статті 5 Закону його положення не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств, тобто вони не можуть бути визнані банкрутами. У разі подання заяви про порушення провадження у справі про банкрутство казенних підприємств господарським судам слід відмовляти у прийнятті таких заяв з посиланням на частину 7 статті 5 та частину 1 статті 8 Закону.

4. Підстави для порушення провадження у справі про банкрутство

4.1. Відповідно до статті 2, частини 2 статті 4 ГПК України, а також частини 2 статті 6 Закону підставою для порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство є заява кредитора чи боржника.

В залежності від того, хто саме звертається до господарського суду із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство, а також особливостей юридичного статусу боржника Законом встановлюються певні особливості регулювання питань наявності чи відсутності матеріальних підстав порушення провадження у справі.

4.2. За заявою кредитора справа про банкрутство порушується господарським судом за наявності підстав, передбачених статтею 6 Закону.

Виходячи з системного аналізу норм Закону у вирішенні питання про наявність підстав для порушення провадження у справах про банкрутство за заявою кредитора, господарські суди поряд зі статтею 6 Закону мають враховувати й положення преамбули та статті 1 Закону, якими визначено такі поняття як "неплатоспроможність", "боржник" та "кредитор".

У вирішенні питання про наявність підстав для порушення провадження у справі про банкрутство господарські суди мають брати до уваги вимоги кредиторів за грошовими зобов'язаннями, у тому числі щодо виплати заробітної плати, а також зобов'язаннями щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів). При цьому такі вимоги мають бути:

- грошовими, тобто стосуватися стягнення з боржника грошових коштів, а не витребування майна;

- безспірними;

- не задоволеними боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку;

- сукупно складати не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати.

Оскільки Закон не ставить право кредитора на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство у залежність від причин неплатоспроможності боржника, кредитор може реалізувати належне йому право й у тому випадку, коли його безспірні вимоги не задовольняються боржником, який має за даними балансової звітності майнові активи, достатні, щоб задовольнити вимоги усіх кредиторів.

4.3. У вирішенні питання про визначення розміру вимог за грошовими зобов'язаннями господарські суди мають враховувати, що частина 7 статті 1 Закону визначає грошове зобов'язання як зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Неустойка (штраф, пеня), зобов'язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, зобов'язання з виплати авторської винагороди, зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи, що виникли з такої участі, не враховуються господарськими судами у складі грошових зобов'язань при вирішенні питання про наявність підстав для порушення провадження у справі про банкрутство.

Проте після порушення провадження у справі про банкрутство згідно з частиною 2 статті 14 Закону кредитори з вимогами щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, аліментів, а також за вимогами щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, мають право подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника.

Кредитори з вимогами щодо сплати неустойки (штрафів, пені) за грошовими зобов'язаннями, виходячи зі змісту частини 1 статті 14 Закону, також вправі пред'явити свої вимоги до боржника у передбаченому Законом порядку.

Згідно частини 2 статті 15 Закону зазначені вимоги вносяться до реєстру вимог кредиторів окремо та задовольняються у шосту чергу.

4.4. У вирішенні питання про склад вимог за заробітною платою господарські суди мають враховувати, що Законом це питання не врегульоване, проте згідно статті 4 Закону провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, ГПК України, іншими законодавчими актами.

Так, згідно зі статтями 1, 2 Закону України "Про оплату праці" заробітною платою вважається винагорода, обчислена у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Заробітна плата складається з:

основної заробітної плати - винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців;

додаткової заробітної плати - винагороди за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій;

інших заохочувальних та компенсаційних витрат - виплат у формі винагород за підсумками роботи за рік, премій за спеціальними системами і положеннями, компенсаційних та інших грошових і матеріальних виплат, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Отже, склад вимог за заробітною платою у справі про банкрутство має визначатися відповідно до положень Закону України "Про оплату праці".

4.5. Закон не зазначає, які зобов'язання належить вважати податком і збором (обов'язковим платежем) і які саме суми мають враховуватися господарським судом при порушенні провадження у справі про банкрутство за такими вимогами.

Господарські суди не можуть застосовувати положення статті 1 Закону щодо визначення терміну "грошове зобов'язання" до зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), оскільки у частині 2 статті 1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом (постанова Верховного Суду України від 10.02.2004 у справі N 3-26к04 за заявою ДПІ у м. Хмельницькому про визнання ЗАТ "Спецкомунбуд" банкрутом).

Частиною другою статті 2 Закону України "Про систему оподаткування" (в редакції Закону України від 18.02.97 N 77/97-ВР) визначено, що під податком і збором (обов'язковим платежем) слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.

Цей Закон, як зазначено в його преамбулі, визначає принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори (обов'язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про систему оподаткування" (в редакції Закону України від 18.02.97 N 77/97-ВР) будь-які податки і збори (обов'язкові платежі), які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону. Всі інші закони України про оподаткування мають відповідати принципам, закладеним у цьому Законі. Податки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких не передбачено цим Законом, сплаті не підлягають.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про систему оподаткування" в Україні справляються загальнодержавні і місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), вичерпний перелік яких міститься у статтях 14 і 15 цього Закону.

Податки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких не передбачено Законом України "Про систему оподаткування", сплаті не підлягають. З огляду на наведене закон не відносить суми неустойки (штрафів, пені) і фінансових санкцій тощо, що стягуються до бюджетів за порушення податкового законодавства, до категорії податків і зборів (обов'язкових платежів).

Згідно з положеннями Закону України "Про державну податкову службу в Україні" пеня, штраф, інші фінансові санкції є публічно-правовими санкціями, які застосовуються до платника податків за порушення податкового законодавства.

Таким чином, у вирішенні питання про склад вимог за податками і зборами (обов'язковими платежами) при порушенні справ про банкрутство суди мають виходити з того, що суми пені, штрафів та інших штрафних чи фінансових санкцій враховуються окремо.

Проте кредитори з вимогами щодо пені, штрафів, інших фінансових санкції, які є публічно-правовими санкціями, що застосовуються до платника податків за порушення податкового законодавства, згідно з частиною 1 статті 14 Закону вправі подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника.

Розмір штрафів і пені відповідно до частини другої статті 15 Закону має бути включений до реєстру вимог окремо та задовольнятися у шосту чергу відповідно до черговості задоволення вимог кредиторів, встановленої статтею 31 Закону.

4.6. Справа про банкрутство порушується господарським судом за заявою боржника за наявності хоча б однієї з підстав, передбачених частиною п'ятою статті 7 Закону, а також за наявності підстав, передбачених статтями 51 або 53 Закону.

Ініціювання боржником порушення справи про банкрутство свідчить про відсутність між боржником та його кредиторами спору про наявність і неоплатність (реальну чи потенційну) боргу, оскільки сам боржник визнає ці обставини. Тому від боржника не вимагається подання доказів його неплатоспроможності на момент звернення до господарського суду.

Передбачені частиною 6 статті 7 Закону вимоги щодо надання боржником одночасно із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство плану санації, не застосовуються господарськими судами лише у випадку порушення провадження на підставі статті 51 Закону.

4.7. У вирішенні питання про порушення провадження у справі про банкрутство відсутнього боржника згідно зі статтею 52 Закону, судам слід враховувати, що наявність хоча б однієї з ознак відсутнього боржника, передбачених частиною першою статті 52 Закону, є достатньою для порушення провадження у справі.

5. Наслідки порушення провадження у справі про банкрутство

5.1. Відповідно до частини 1 статті 11 Закону провадження у справі про банкрутство порушується ухвалою господарського суду не пізніше ніж на п'ятий день з дня надходження до суду заяви про порушення провадження у справі.

В ухвалі про порушення провадження у справі про банкрутство обов'язково зазначається про прийняття заяви до розгляду та порушення провадження у справі, про введення мораторію на задоволення вимог кредиторів (частина 2 статті 12 Закону), а також про дату підготовчого засідання.

В ухвалі про порушення провадження у справі про банкрутство господарський суд може вирішити питання про введення процедури розпорядження майном, призначення розпорядника майна боржника, а також вжиття заходів щодо забезпечення вимог кредиторів.

Копія ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство надсилається боржнику, кредитору (кредиторам) та іншим учасникам провадження, які беруть участь або мають взяти участь у цій справі (власнику майна, органу, уповноваженому управляти майном боржника, органу місцевого самоврядування та ін.), державному органу з питань банкрутства, органу державної податкової служби, місцевому суду загальної юрисдикції та органу державної виконавчої служби за місцезнаходженням боржника.

У разі вжиття заходів щодо забезпечення вимог кредиторів копія ухвали надсилається також установам, що здійснюють облік нерухомого майна, транспортних засобів (БТІ, державні нотаріальні контори, органи ДАІ УМВС України та іншим), установам банків, що обслуговують рахунки боржника, незалежним реєстраторам, особам, які ведуть облік цінних паперів, що належать боржнику (зберігачу, депозитарію, утримувачу), а також державній установі, що веде реєстр обтяжень кредиторських вимог (Державний реєстр застав рухомого майна).

5.2. Ухвала про порушення провадження у справі про банкрутство набирає чинності з дня її винесення і може бути оскаржена тільки в частині призначення розпорядника майна (частина шоста статті 13 Закону) та вжиття заходів щодо забезпечення вимог кредиторів.

5.3. Відповідно до статті 1 Закону мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 7 березня 2002 N 3088-III року із статті 14 виключено норми, які дозволяли боржнику при проведенні процедури розпорядження майном одночасно задовольнити вимоги кредиторів відповідно до реєстру вимог кредиторів.

Таким чином, під час процедури розпорядження майном боржнику дозволяється задовольняти лише ті вимоги кредиторів, на які згідно з частиною 6 статті 12 Закону не поширюється дія мораторію.

Задоволення, отримане кредитором внаслідок таких дій боржника, за заявою арбітражного керуючого може бути стягнуто з такого кредитора як безпідставно отримане.

Разом з тим вимоги кредитора в процедурі розпорядження майном можуть бути задоволені третьою особою в порядку, передбаченому статтею 528 ЦК України. У цьому разі до третьої особи переходять права кредитора і застосовуються положення статей 512, 519 ЦК України.

5.4. У вирішенні питання про те, на які вимоги кредиторів поширюється мораторій, слід виходити з такого.

Мораторій поширюється на задоволення вимог конкурсних кредиторів за грошовими зобов'язаннями та зобов'язаннями щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також на задоволення вимог кредиторів щодо відшкодування збитків, які виникли у зв'язку з відмовою боржника від виконання зобов'язань, у порядку, передбаченому частиною 10 статті 17 Закону (частини 6 та 24 статті 1, частина 5 статті 12 Закону).

Дія мораторію не поширюється на задоволення вимог поточних кредиторів та виплату (стягнення) заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян, авторської винагороди (частини 6 та 24 статті 1, частина 6 статті 12 Закону).

5.5. Мораторій поширюється на вимоги кредиторів незалежно від того, чи подавали вони заяви до господарського суду про визнання їх вимог у справі про банкрутство відповідно до статті 14 Закону та незалежно від моменту порушення виконавчого провадження за такими вимогами.

5.6. Мораторій не поширюється на задоволення вимог речево-правового характеру.

Відповідно до правил пункту 8 частини 1 статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.99 N 606-XIV (із змінами, внесеними згідно із Законами України від 28.11.2002 N 327-IV, від 10.07.2003 N 1095-IV, від 18.11.2003 N 1255-IV) мораторій також не поширюється на розподіл стягнутих з боржника грошових коштів у виконавчому провадженні, що здійснювалось до порушення провадження у справі про банкрутство. Тому кошти, стягнуті з боржника чи отримані від реалізації майна боржника органами державної виконавчої служби до порушення провадження у справі про банкрутство, не підлягають включенню до ліквідаційної маси, на них не розповсюджуються заходи, що забезпечують грошові вимоги кредиторів.

5.7. В силу мораторію припиняється дія будь-яких заходів, спрямованих на забезпечення виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Оскільки про введення мораторію господарський суд зазначає в ухвалі про порушення провадження у справі про банкрутство, в цій же ухвалі суду слід зазначати і про такий наслідок введення мораторію, як звільнення активів боржника від податкової застави.

6. Розпорядник майна

6.1. У вирішенні питання щодо призначення розпорядника майна судам слід враховувати наступне.

6.1.1. Згідно з частиною 1 статті 11 та статтею 13 Закону розпорядник майна призначається господарським судом, як правило, одночасно з введенням процедури розпорядження майном при порушенні провадження у справі.

Якщо при порушенні провадження у справі про банкрутство розпорядника майна призначити неможливо внаслідок необхідності забезпечення державному органу з питань банкрутства реалізації його права щодо надання пропозицій кандидатури розпорядника майна у справах про банкрутство державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, відсутності кандидатури, невідповідності запропонованої кандидатури встановленим Законом вимогам (частина 3 статті 3¹, частина 5 статті 13 Закону), відсутності згоди арбітражного керуючого, кандидатура якого запропонована суду, на призначення його розпорядником майна тощо, розпорядник майна призначається господарським судом у підготовчому засіданні.

6.1.2. Правом запропонувати господарському суду кандидатуру розпорядника майна наділені кредитори та державний орган з питань банкрутства стосовно державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків.

Судам при порушенні провадження у справах про банкрутство державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, слід залучати до участі у справі державний орган з питань банкрутства та здійснювати призначення розпорядника майна такого боржника у підготовчому засіданні з урахуванням пропозицій державного органу з питань банкрутства щодо кандидатури розпорядника майна (у разі їх надходження). Такий висновок підтверджено постановою Верховного Суду України від 18.05.2004 у справі N 6/260-4/201.

Пропозиції мають бути подані державним органом з питань банкрутства у встановлений судом строк до дня проведення підготовчого засідання у справі про банкрутство.

В ухвалі про призначення розпорядника майна суд має зазначити мотиви, з яких призначено певну кандидатуру та відхилено інші, що були запропоновані.

При виборі кандидатури розпорядника майна судам слід враховувати освіту, досвід та показники роботи у попередніх справах, кількість справ, у яких бере участь арбітражний керуючий, наявність у нього організаційних та технічних можливостей виконувати обов'язки розпорядника майна у конкретній справі, страхування відповідальності арбітражного керуючого та інші обставини, які свідчать про здатність арбітражного керуючого належним чином виконувати передбачені Законом обов'язки.

6.1.3. Ухвала про призначення розпорядника майна набирає чинності з моменту її винесення, але може бути оскаржена у встановленому порядку. За змістом цієї норми подання апеляційної чи касаційної скарги не зупиняє дію відповідної ухвали.

Разом з тим, відповідно до статті 99 ГПК України апеляційний господарський суд, переглядаючи ухвалу в апеляційному порядку, може скористатися правом на вжиття заходів забезпечення, а суд касаційної інстанції відповідно до статті 121¹ ГПК України - зупинити виконання оскарженої ухвали до закінчення її перегляду в порядку касації.

6.1.4. За змістом статті 3¹ Закону арбітражний керуючий особисто здійснює повноваження, покладені на нього господарським судом в межах прав, передбачених цим Законом.

Згідно з частиною 5 статті 3¹, частиною 8 статті 13 Закону арбітражний керуючий має право самостійно залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірній основі інших осіб, якщо інше не передбачено Законом або рішенням комітету кредиторів.

Зі змісту цієї норми, зокрема, випливає, що зазначеним особам може бути видана довіреність на виконання окремих дій від імені арбітражного керуючого (наприклад, для процесуального представництва, отримання майна, що підлягає передачі до конкурсної маси, отримання довідок та інших документів, отримання виконання за угодами тощо). Однак арбітражний керуючий не має права використовувати інститут представництва (матеріального та процесуального) для передачі іншим особам таких повноважень, які він має здійснювати особисто та за які несе встановлену законом майнову, адміністративну та кримінальну відповідальність.

6.2. Повноваження розпорядника майна можуть бути припинені судом достроково:

1) відповідно до частини 8 статті 13 Закону за заявою самого розпорядника майна у разі наявності поважних причин, з яких він не може надалі виконувати обов'язки розпорядника майна у конкретній справі;

2) згідно з частиною 9 статті 3¹ Закону за заявою сторін або інших учасників провадження у справі у разі встановлення фактів невиконання або неналежного виконання арбітражним керуючим своїх обов'язків.

7. Заходи забезпечення вимог кредиторів

7.1. Згідно з частиною 1 статті 12 Закону господарський суд за клопотанням сторін або учасників провадження у справі про банкрутство чи за своєю ініціативою має право вжити заходів щодо забезпечення вимог кредиторів, в тому числі передбачені статтею 67 ГПК України.

У виборі заходів забезпечення суду слід враховувати, що такі заходи не повинні унеможливлювати оперативно-господарську діяльність боржника, тобто не мати характеру повної заборони на здійснення перерахування коштів, передачу майна, укладення угод, необхідних для провадження такої діяльності.

При накладенні арешту на майно чи забороні розпорядження майном господарському суду слід зазначати, щодо якого конкретного майна вживаються заходи забезпечення та які саме дії забороняється вчиняти органам управління боржника.

8. Підготовче засідання

8.1. Підготовче засідання відповідно до частини 1 статті 11 Закону має бути проведено не пізніше, ніж на тридцятий день від дати прийняття заяви про порушення провадження у справі про банкрутство.

Господарським судам слід враховувати, що продовження цього строку за ініціативою сторін чи суду Законом не передбачено, тому відкласти розгляд справи у підготовчому засіданні або оголошувати перерву суди мають в межах встановленого Законом тридцятиденного строку.

8.2. У підготовчому засіданні суд має перевірити наявність ознак неплатоспроможності боржника, розмір вимог кредитора (кредиторів), їх безспірність.

У разі якщо буде встановлено, що заява була підписана особою, яка не мала права її підписувати, заява підлягає залишенню без розгляду; якщо буде встановлено, що на момент подання заяви була відсутня хоча б одна з ознак неплатоспроможності, передбачених статтею 1 та частиною 3 статті 6 Закону, справа про банкрутство підлягає припиненню.

Припинення провадження у справі про банкрутство з цих підстав не перешкоджає повторному зверненню з заявою про порушення справи про банкрутство за наявності встановлених Законом ознак неплатоспроможності.

У випадку встановлення судом факту задоволення боржником вимог ініціюючого кредитора (кредиторів) всупереч дії мораторію суд не повинен припиняти провадження у справі про банкрутство з огляду на те, що такий факт є результатом протиправної поведінки боржника.

8.3. За відсутності підстав для припинення провадження у справі про банкрутство в підготовчому засіданні господарський суд ухвалою зобов'язує заявника подати за його рахунок до офіційного друкованого органу Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України (відповідно газети "Голос України" або "Урядовий кур'єр") оголошення про порушення справи про банкрутство.

Відповідно до частини 5 статті 11 Закону в газетному оголошенні повинні обов'язково міститися такі відомості: повне найменування боржника, його поштова адреса, банківські реквізити, найменування та адреса господарського суду, номер справи, відомості про розпорядника майна (обов'язково прізвище та поштова адреса).

Відповідно до частини 13 статті 11 Закону господарському суду надано право залишити без розгляду заяву про порушення провадження у справі про банкрутство, якщо заявником не виконано вимоги ухвали господарського суду щодо публікації оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство у десятиденний строк.

Суд може залишити заяву про порушення провадження у справі без розгляду тільки у випадку, якщо він пересвідчився в тому, що заявником протягом десяти днів від дня винесення ухвали не подано оголошення до офіційних друкованих органів. Для цього суд може зобов'язати кредитора надати у певний строк докази подання (надіслання) оголошення до редакції офіційного друкованого органу.

Хоча у наведеному випадку залишення без розгляду заяви про порушення провадження у справі про банкрутство є правом, а не обов'язком господарського суду, судам слід контролювати виконання заявником вимог ухвали про здійснення публікації і не допускати безпідставного затягування строків публікації оголошення.

8.4. Після опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство заяви з вимогами до боржника, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, згідно з частиною 15 статті 1 та частиною 1 статті 14 Закону, мають право подавати всі кредитори незалежно від настання строку виконання зобов'язань.

Законом надано право подавати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, кредиторам за вимогами щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, аліментів, а також за вимогами щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян. Однак слід враховувати, що за відсутності таких заяв розпорядник майна зобов'язаний внести до реєстру відомості про вимоги щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, аліментів, а також про вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, згідно з даними обліку боржника.

8.5. Закон встановлює певні гарантії прав кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника: щодо черговості у задоволені вимог (частина 1 статті 31), щодо права не погодитись на укладення мирової угоди (частина 3 статті 35) тощо.

Згідно з частиною 2 статті 26 Закону майно боржника, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя.

В силу колізії між нормами Закону та нормами Законів України "Про іпотеку" і "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", які набули чинності з 1 січня 2004 року, в частині регулювання правового становища кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, у зв'язку з порушенням провадження у справах про банкрутство, судам слід виходити із системного тлумачення норм наведених вище законів та враховувати наступне.

До внесення відповідних змін до Закону стягнення на предмет застави в порядку, передбаченому Законом України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" і Законом України "Про іпотеку" окремо від провадження у справі про банкрутство не може здійснюватись, оскільки встановлення у Законі особливого порядку задоволення майнових вимог до боржника не припускає задоволення цих вимог в індивідуальному порядку (мораторій на задоволення вимог кредиторів передбачає припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов'язань окремих кредиторів).

Задоволення вимог кредиторів, забезпечених заставою (іпотекою), має здійснюватись за правилами, встановленими Законом.

8.6. Суддя, який розглядає справу про банкрутство, відмовляє у прийнятті заяв поточних кредиторів з вимогами до боржника, що ґрунтуються на зобов'язаннях, які виникли після порушення провадження у справі, оскільки спори за такими вимогами підлягають розгляду у порядку позовного провадження.

Така відмова не позбавляє кредитора права звернутися з позовною заявою до боржника у загальному порядку.

8.7. Боржник разом з розпорядником майна розглядає копії заяв кредиторів, які надійшли на їх адресу. Боржник може визнати вимоги повністю, частково або відхилити. Якщо вимоги боржником визнаються повністю, то вони включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. Завдання розпорядника майна полягає в перевірці обґрунтованості визнання боржником грошових вимог.

Розпоряднику майна не надано право самостійно включати до реєстру вимоги кредиторів, за виключенням випадків, коли керівник боржника ухиляється від розгляду вимог кредиторів або взагалі відсутній і місцезнаходження його невідоме.

Про наслідки розгляду заяв розпорядник майна письмово повідомляє заявників та господарський суд.

Якщо боржник не визнає вимоги кредитора або визнає частково, він зобов'язаний письмово обґрунтувати свої заперечення з посиланням на відповідні докази і норми закону, та подати ці докази і заперечення до господарського суду.

8.8. Кредитори, що подали до господарського суду заяви з вимогами до боржника, набувають процесуальних прав учасників провадження у справі про банкрутство.

Зважаючи на те, що під час провадження у справі про банкрутство за рахунок майна боржника підлягають задоволенню вимоги усіх кредиторів, а співвідношення вимог кредиторів з майновою масою боржника впливає на обсяг задоволення, що може бути ними отримано, такі кредитори з моменту подання до господарського суду своїх заяв мають право знайомитись з матеріалами справи та заявляти до господарського суду свої заперечення щодо визнання вимог інших кредиторів до дати затвердження реєстру вимог кредиторів.

8.9. Вимоги кредиторів, визнані боржником або щодо яких боржник не заявив до господарського суду своїх заперечень, за умови відсутності заперечень з боку розпорядника майна та інших кредиторів, включаються до реєстру.

8.10. Вимоги кредиторів до боржника, щодо визнання яких розпорядником майна чи іншими кредиторами подані заперечення, розглядаються господарським судом з викликом боржника, кредитора, вимоги якого оспорюються та інших кредиторів, що заявили заперечення стосовно цих вимог.

Якщо господарський суд дійде висновку, що спірні вимоги кредитора обґрунтовані та підтверджені відповідними документами, такі вимоги визнаються судом; в іншому випадку у задоволенні таких вимог суд відмовляє повністю або частково. Про визнання чи відмову у визнанні вимог кожного кредитора судом виноситься ухвала.

8.11. Ухвалу, винесену господарським судом за наслідками розгляду кредиторських вимог, може бути оскаржено в апеляційному і касаційному порядку, виходячи з такого.

Правовим наслідком винесення ухвали про відмову у визнанні вимог кредитора є позбавлення кредитора права брати участь у справі про банкрутство і отримати задоволення своїх вимог, що за своїм змістом рівнозначно відмові у задоволенні позовних вимог у позовному провадженні.

Внаслідок винесення ухвали про визнання вимог кредитор набуває права брати участь у провадженні у справі про банкрутство і отримати задоволення своїх вимог за рахунок майна боржника, що за своїм змістом дорівнює судовому рішенню про задоволення позову.

За таких обставин, відсутність вказівки у Законі про можливість оскарження таких ухвал не може бути перешкодою для оскарження цих судових актів.

8.12. Згідно з частиною 2 статті 14 Закону вимоги конкурсних кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.

Погашення вимог кредиторів щодо цивільно-правових зобов'язань, що відбувається внаслідок застосування частини 2 статті 14 Закону, слід вважати припиненням цих зобов'язань відповідно до частини 1 статті 598 ЦК України, а стосовно зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) - погашенням податкового зобов'язання у розумінні Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами".

8.13. Закон і ГПК України не містять приписів про заборону на прийняття судом позовної заяви до боржника, щодо якого вже порушено справу про банкрутство, а також на вирішення спору за цим позовом по суті.

Верховний Суд України у своїй постанові від 18.03.2002 у справі N 01-10/16 зазначив, що порушення справи про банкрутство не віднесено статтею 62 ГПК України до підстав для відмови судом у прийнятті позовної заяви.

Тому суди мають у встановленому ГПК України порядку приймати позовні заяви до особи, щодо якої порушена справа про банкрутство, і вирішувати спір за цією вимогою по суті за правилами позовного провадження до опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство. Після публікації оголошення господарський суд на підставі п. 1 статті 79 ГПК України зупиняє позовне провадження та роз'яснює позивачу зміст частини 2 статті 14 Закону, зазначивши про це в ухвалі або протоколі судового засідання.

Якщо позивач не звернувся у місячний строк з дня публікації з заявою про визнання його вимог до боржника у справі про банкрутство, господарський суд поновлює позовне провадження та відмовляє у задоволенні позову на підставі частини 2 статті 14 Закону.

У разі звернення позивача із заявою про визнання його вимог до боржника у справі про банкрутство, після винесення ухвали суду за результатами розгляду цих вимог позовне провадження підлягає припиненню на підставі пункту 2 статті 80 ГПК України.

8.14. Відповідно до частини 2 статті 14 Закону (в редакції Закону від 07.03.2002 N 3088-III) вимоги конкурсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, - не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр кредиторів.

Припис частини 2 статті 14 Закону поширюється виключно на конкурсних кредиторів, а тому права вимоги поточних кредиторів не припиняються.

8.15. За результатами попереднього засідання господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає розмір вимог кожного з кредиторів, визнаних судом та боржником, які мають бути включені до реєстру вимог кредиторів, а також призначає дату проведення зборів кредиторів.

На підставі розміру вимог кредиторів, зазначених у цій ухвалі, визначається кількість голосів, які належать кожному кредитору на зборах кредиторів.

8.16. Ухвала, винесена господарським судом за результатами попереднього засідання, підлягає оскарженню лише у випадку, якщо в ній господарський суд вирішив питання про визнання або відмову у визнанні вимог кредитора.

9. Збори кредиторів, комітет кредиторів

9.1. Відповідно до частини 1 статті 16 Закону учасниками зборів кредиторів з правом голосу є кредитори, вимоги яких включені до реєстру кредиторів.

Кредитори, вимоги яких погашені відповідно до Закону, не приймають у подальшому участі у справі про банкрутство (постанова Верховного Суду України від 25.05.2004 у справі N 24/112Б про визнання банкрутом ВАТ "Сталькон").

9.2. Збори кредиторів на час дії процедур банкрутства обирають комітет кредиторів у складі не більше 7 осіб для оперативного та кваліфікованого представництва інтересів усіх кредиторів у справі та вирішення питань щодо введення тих чи інших процедур банкрутства, контролю за діяльністю арбітражного керуючого, надання згоди щодо укладення арбітражним керуючим значних угод боржника чи угод боржника, щодо яких є зацікавленість, та здійснення інших дій, передбачених Законом.

9.3. Членами комітету кредиторів відповідно з частиною 6 статті 16 Закону вважаються окремі кредитори, а не фізичні особи, що є їх представниками у справі про банкрутство.

9.4. Рішення зборів кредиторів чи комітету кредиторів є способом волевиявлення кредиторів і не може визнаватися господарським судом недійсним, оскільки за своєю правовою природою не є актом юридичної особи, державного чи іншого органу.

У прийнятті судових актів у справі про банкрутство суд повинен давати оцінку таким рішенням відповідно до вимог статті 43 ГПК України та брати їх до уваги, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

10. Процедура санації

10.1. Відповідно до частини 1 статті 17 Закону санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців. За клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено судом до шести місяців або скорочено.

Суду не надано право на затвердження плану санації, що містить строк для здійснення заходів з відновлення платоспроможності боржника, який перевищує строк, визначений у Законі, навіть якщо цей план схвалено комітетом кредиторів.

Разом з тим слід враховувати, що нормативно визначений строк, на який запроваджується процедура санації, не слід ототожнювати зі строком фактичних розрахунків з кредиторами, включеними до реєстру. Планом санації може бути передбачено терміни здійснення розрахунків з кредиторами, включеними до реєстру, що перевищують визначений у частині 1 статті 17 Закону строк, на який вводиться процедура санації. Такий висновок підтверджено Верховним Судом України у постанові від 20.05.2002 у справі N 171/9-155.

10.2. Підставою для винесення ухвали про введення процедури санації є клопотання, що подане до суду згідно з рішенням комітету кредиторів.

Одночасно з введенням процедури санації господарський суд ухвалою призначає керуючого санацією.

У призначенні керуючого санацією суду слід враховувати ті ж обставини, що й у призначенні розпорядника майна.

10.3. Згідно з частиною 3 статті 17 Закону ухвала про введення санації та призначення керуючого санацією вступає в силу з дня її прийняття, але може бути оскаржена в установленому порядку. За змістом цієї норми подання апеляційної чи касаційної скарги не зупиняє дію цієї ухвали.

Разом з тим, відповідно до статті 99 ГПК України апеляційний господарський суд, переглядаючи ухвалу в апеляційному порядку, може скористатися правом на вжиття заходів забезпечення, а суд касаційної інстанції відповідно до статті 121¹ ГПК України - зупинити виконання оскарженої ухвали до закінчення її перегляду в порядку касації.

10.4. Згідно із статтею 18 Закону протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов'язаний надати комітету кредиторів для схвалення план санації боржника.

Частиною 1 статті 18 Закону визначено, що план санації повинен містити заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвесторів (за їх наявності) у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема, шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов'язань. План санації повинен містити строк відновлення платоспроможності боржника.

У розгляді поданого на затвердження плану санації підприємства боржника, у майні якого частка державної власності перевищує 50 %, господарським судам слід враховувати, що, відповідно до пункту 5 статті 18 Закону план санації такого боржника до подання на затвердження суду має бути погоджений керуючим санацією з органом, уповноваженим управляти державним майном. У випадку відсутності доказів попереднього погодження плану санації, господарським судам слід витребувати у керуючого санацією докази такого погодження до розгляду плану санації в судовому засіданні.

10.5. Частиною 10 статті 17 Закону керуючому санацією в трьохмісячний строк з дня прийняття рішення про санацію надано право відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство та невиконаних повністю або частково, якщо доведено, що виконання договору завдає збитків боржнику, або договір є довгостроковим (понад один рік) або розрахованим на одержання позитивних результатів для боржника в довгостроковій перспективі (крім випадків випуску продукції з технологічним циклом, більшим за строки санації боржника), або виконання договору створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника.

Це узгоджується з положеннями статті 525 ЦК України, яка не допускає односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов, якщо інше не встановлено договором або законом.

10.6. Щодо вирішення спорів, пов'язаних з відмовою від виконання договорів, вчиненою керуючим санацією, слід зазначити таке.

Особа, яка вважає свої права порушеними внаслідок відмови від виконання договору, вчиненої керуючим санацією від імені боржника, не позбавлена права у встановленому порядку звернутися до господарського суду у межах провадження у справі про банкрутство.

10.7. Відповідно до частини 11 статті 17 Закону після введення процедури санації у межах справи про банкрутство господарським судом розглядаються заяви керуючого санацією про визнання недійсними угод (правочинів), укладених боржником до винесення ухвали про санацію, які мають ознаки, передбачені абзацами другим і третім частини 11 статті 17 Закону. Про визнання таких угод (правочинів) недійсними чи відмову у визнанні недійсними судом, що розглядає справу про банкрутство, виноситься ухвала.

Якщо така угода укладена боржником з фізичною особою, заява про визнання її недійсною також підлягає розгляду господарським судом у межах справи про банкрутство, оскільки частина 11 статті 17 Закону, частина друга статті 1 ГПК України не виключають участі у справі про банкрутство фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Розгляд заяв про визнання таких угод (правочинів) недійсними повинен здійснюватись з дотриманням загальних засад господарського судочинства та правил судового провадження, передбачених ГПК України, з обов'язковим залученням до розгляду заяви в судовому засіданні осіб, прав та обов'язків яких стосується ця угода (правочин).

10.8. Особи, які бажають взяти участь у санації боржника (інвестори) відповідно до частини 7 статті 14 Закону, можуть подати розпоряднику майна заяву про участь у санації боржника та свої пропозиції щодо санації чи план санації. Закінчення тридцятиденного строку, встановленого частиною 1 статті 14 Закону для виявлення кредиторів, не є підставою для відмови у прийнятті та розгляді таких заяв.

Розпорядник майна зобов'язаний розглянути заяви інвесторів, довести їх до відома суду, кредиторів та боржника незалежно від часу їх надходження.

Особа, що подала заяву про участь у санації, набуває прав та обов'язків учасника провадження у справі про банкрутство, в тому числі право оскарження судових актів, які стосуються його прав та обов'язків.

Неподання інвестором плану санації одночасно із заявою на участь у санації не може бути підставою для відмови у розгляді розпорядником майна та кредиторами кандидатури інвестора на участь у санації.

11. Ліквідаційна процедура

11.1. Згідно з частиною 1 статті 22 Закону господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру у випадках, передбачених Законом, а саме:

1) за клопотанням комітету кредиторів про введення процедури ліквідації (частина 8 статті 16 Закону);

2) внаслідок настання обставин, передбачених частиною 8 статті 50 Закону;

3) за наявності незадовільних наслідків процедури санації (частина 6 статті 18, частина 12 статті 19, частини 6, 11 статті 21 Закону);

4) у разі застосування судом спрощених процедур банкрутства (статті 51, 52 Закону);

5) у разі банкрутства громадян - підприємців (статті 47 - 49 Закону).

11.2. У постанові про визнання боржника банкрутом суд зазначає про відкриття ліквідаційної процедури на визначений строк. Її тривалість не повинна перевищувати дванадцяти місяців. В подальшому строк ліквідаційної процедури за клопотанням ліквідатора або комітету кредиторів може бути продовжено судом, про що виноситься ухвала. Загальний строк ліквідаційної процедури не може перевищувати вісімнадцяти місяців.

Ліквідатор зобов'язаний вчинити ліквідаційні заходи та передати на затвердження суду звіт та ліквідаційний баланс у встановлений строк, проте невиконання ліквідатором цих дій у граничні строки, визначені Законом, не є підставою для припинення провадження у справі.

У строк ліквідаційної процедури не включається час розгляду звіту та ліквідаційного балансу у суді.

11.3. Відповідно до частини 2 статті 23 Закону з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном: усі права керівника (органів управління) юридичної особи - банкрута переходять до ліквідатора. Якщо процедура ліквідації введена після розпорядження майном, то припиняються повноваження органів управління банкрута стосовно управління майном та реорганізації юридичної особи, а також повноваження власника (власників) майна банкрута. Керівник боржника звільняється з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства (пункт 1 статті 40 Кодексу законів про працю України).

Згідно з частиною 1 статті 24 Закону у постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд зазначає про відкриття ліквідаційної процедури, призначає ліквідатора. При призначенні ліквідатора суду слід враховувати ті ж обставини, що й при призначенні розпорядника майна.

11.4. Відповідно до частини 3 статті 24 Закону ліквідатор виконує свої повноваження до завершення ліквідаційної процедури в порядку, встановленому Законом та іншими нормативно-правовими актами.

В разі тимчасового зупинення судом продажу майна банкрута, провадження у справі в цілому або обмеження у здійсненні інших повноважень ліквідатора у ліквідаційній процедурі, останній продовжує здійснювати решту визначених Законом повноважень, на які не поширюється таке обмеження, зокрема: вживає заходів щодо охорони майна боржника, виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута тощо.

11.5. Згідно частини 3 статті 25 Закону відомості про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури підлягають опублікуванню ліквідатором в офіційному друкованому органі.

З моменту публікації відомостей про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури поточні кредитори, вимоги яких виникли після порушення провадження у справі про банкрутство (у процедурах розпорядження майном, санації та ліквідації), зобов'язані заявити їх ліквідатору та до господарського суду протягом строку ліквідаційної процедури.

Розгляд таких вимог здійснюється за аналогією з порядком розгляду вимог конкурсних кредиторів.

Вимоги щодо яких не заявлено заперечень та вимоги, визнані судом, включаються до реєстру вимог кредиторів у четверту чергу.

11.6. Якщо за результатами ліквідаційної процедури господарський суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи банкрута, копія цієї ухвали надсилається учасникам провадження та органам і особам, зазначеним у частині 2 статті 32 Закону.

Якщо організаційно-правовою формою юридичної особи банкрута є акціонерне товариство, ліквідатор зобов'язаний після винесення судом ухвали про його ліквідацію здійснити необхідні дії для скасування реєстрації випусків акцій та анулювання свідоцтв про реєстрацію випуску акцій відповідно до Порядку, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30.12.98 N 222.

12. Мирова угода

12.1. Частиною 1 статті 35 Закону визначено, що під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

По суті мирова угода фіксує волевиявлення сторін, що спрямоване на припинення провадження у справі про банкрутство, та вирішення спірних правовідносин між сторонами.

Треті особи (інвестор, поручитель тощо), які беруть на себе частину зобов'язань боржника чи забезпечують виконання цих зобов'язань, можуть бути учасниками мирової угоди.

12.2. Згідно з частиною 2 статті 35 Закону мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, у тому числі й після винесення судом постанови про визнання боржника банкрутом. Проте судам слід враховувати, що мирова угода не може бути укладена до публікації в офіційних друкованих органах оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, оскільки є правочином, який впливає на права та обов'язки усіх кредиторів у справі про банкрутство.

Крім того, мирова угода не може бути укладена після розрахунків з кредиторами у процедурі ліквідації.

12.3. Відповідно до частини 2 статті 35 Закону рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймає комітет кредиторів більшістю голосів кредиторів - членів комітету і вважається прийнятим, за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди.

Мирову угоду від імені кредиторів підписує голова комітету кредиторів.

Від імені боржника рішення про укладення мирової угоди приймається керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які відповідно до Закону виконують повноваження керівника боржника та органів управління боржника.

12.4. Оскільки мирова угода одночасно є і правочином і судовою процедурою у справі про банкрутство (стаття 4 Закону) господарський суд, розглядаючи клопотання про затвердження мирової угоди, має перевірити:

правомірність прийнятого комітетом кредиторів рішення, зокрема: чи було засідання комітету кредиторів правомочним, чи є повноваження у представників кредиторів брати участь у засіданнях комітету кредиторів та приймати рішення про укладення мирової угоди тощо;

повноваження особи, яка є головою комітету кредиторів;

дотримання порядку прийняття рішення про укладення мирової угоди, встановленого статтями 35 - 37 Закону;

чи не суперечать умови мирової угоди законодавству;

чи не порушує мирова угода права кредиторів або інших осіб.

12.5. Господарський суд, отримавши заяву про затвердження мирової угоди з доданими документами, зобов'язаний призначити засідання для розгляду мирової угоди, про що повідомити сторони та усіх учасників провадження у справі про банкрутство, які подали суду чи комітету кредиторів заперечення проти укладення мирової угоди. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду справи.

12.6. Про затвердження мирової угоди господарський суд виносить ухвалу, у якій має надати оцінку правомірності рішення комітету кредиторів про укладення мирової угоди, розглянути усі заперечення проти укладення мирової угоди, заявлені кредиторами та учасниками провадження у справі про банкрутство, а також зазначити про припинення провадження у справі про банкрутство та про припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

12.8. Господарський суд відмовляє у затвердженні мирової угоди у разі порушення порядку укладення мирової угоди, встановленого Законом, та якщо умови мирової угоди суперечать законодавству.

Про відмову у затвердженні мирової угоди суд виносить ухвалу, у якій має зазначити мотиви такої відмови з посиланням на норми законодавства.

Прикінцеві положення

У розгляді справ про банкрутство судам рекомендується враховувати викладене у роз'ясненні президії Вищого господарського суду України від 21.08.2001 N 02-5/926 "Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби".

Вважати такими, що втратили чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство" від 18.11.97 N 02-5/444 (із змінами, внесеними роз'ясненнями президії Вищого арбітражного суду України від 15.07.98 N 02-5/260, від 24.04.99 N 02-5/195, від 12.05.99 N 02-5/223, від 18.04.2001 N 02-5/467).

Вернуться на страницу - Банкротство предприятий